Світлана МАСЛОВСЬКА
Коли вчергове спілкувалася з керівником Громадської організації учасників бойових дій Заставнівського району Людвігом Галаєм про найболючішу тему, яка є головною ось уже сьомий рік поспіль, — війну на Сході України, боєць сказав, що його побратим Андрій Медвідь зараз працює у райвійськкоматі, а у 2015 разом із ним брав участь у бойових діях і був не просто земляком, а офіцером, який ніколи не хизувався своїми погонами, натомість вів себе на рівних, навіть дослухався до порад рядових, але які вже пройшли випробування у першій і другій хвилях мобілізації. Тому став авторитетним командиром, якого поважали і любили водночас. За відданість справі, щирість, відвертість і життєрадісність.
Справді, розмова з Андрієм складалася легко й невимушено. Відчувалося, що людина не тільки отримала військовий вишкіл війною, але є й доволі освіченим, стриманим, урівноваженим і якому болить виховання майбутніх захисників та загалом війна і багато подій, які відбуваються в Україні. Але назавжди в пам’яті залишаться військові будні, про які майже всі мої співбесідники не хочуть та й, розумію, не можуть говорити без зайвих хвилювань і емоцій. Не приховують, що служба в зоні бойових дій змінила їхні цінності та погляди на життя. Та й саме життя просто ділять надвоє: перша половина — до війни, друга — після… Що між ними? Щось невідоме, яке трапилося у їхній долі. А доля нічого такого особливо й не віщувала…
У рідній Кострижівці бігав зі своїми однолітками понад Дністром, був у міру спокійним, у міру жвавим хлопчиком, який ніколи не завдавав клопоту татові Василеві Михайловичу, працівнику тодішнього цукрокомбінату і мамі Магдалині Михайлівні, бухгалтеру однієї з установ селища. Разом зі старшою сестрою Тетяною допомагали батькам, а тихими сімейними вечорами мріяли про навчання у вишах. Мріяли й, маючи хист до книжок, таки здобули вищу освіту в Чернівецькому національному університеті ім.Ю.Федьковича. Сестра стала вчителькою рідної мови й літератури, а Андрій, захоплюючись читанням книг про козацькі подвиги, здобув фах історика та ще отримав один диплом — юриста. Якийсь час був у пошуку роботи, працював у селищній раді землевпорядником.
— Після Революції Гідності у селищній раді часто торкалися тем майбутнього нашої країни, — згадує Андрій. — Жінки дуже сподівалися, що після Євромайдану прийде, нарешті, гідна влада і тоді ми заживемо… У мене ж були інші передчуття, про які не зміг змовчати: «Якщо не розпочнеться у нас війна з Росією…» Тож щойно в Криму з’явилися «зелені чоловічки», я подався до військкомату. Маючи за плечима військову кафедру (офіцер запасу), думав мене одразу візьмуть. Але сказали, щоб чекав повістки, яка прийшла у липні 2014. У серпні вже був у Кельменцях (прикордонні війська) на військових зборах, звідки й потрапили разом із Людвігом та іншими служивими до Луганського прикордонного загону. Коли дізналися, що в Трьохізбенці служить майор Едуард Арнаутов, попросилися до нього. Він у Кельменцях був нашим командиром, який всього навчав і водночас, як кажуть, горою стояв. Він хоч росіянин за національністю, але багатьом українцям треба у нього вчитися патріотизму і відданості Україні…
Як і більшість його побратимів, Андрій неохоче говорив про військові будні. Мовляв, він нічого героїчного не зробив, щоб про нього писати в газеті. Насправді, чоловік, покинувши молоду дружину Іванну із синочком Максимом, заспокоївши батьків, що їде в Харків на звичайнісінькі збори, свідомо пішов захищати Україну, як би це пафосно не звучало. А передова — це польові умови, життя без світла, газу, інколи й без води. Добровільно від цього відмовитися, ризикуючи життям, це якщо не героїзм, то особлива, надзвичайна відповідальність. «Так, над нами гради пролітали, але, ішовши з бійцями на завдання, на передній край, дуже щиро молився, аби Господь уберіг і хлопців, і мене самого. Певно, Бог щоразу мене чув, тому милував, за що дякую Всевишньому понині. Адже за час моєї служби у нас не було жодного 200-го. Не хоронив своїх побратимів і не збирав після бою чиїсь останки… Як на мене, — це найбільше щастя військового. Я вдячний своїм побратимам, бо майже всі — дуже хороші хлопці, до яких я звертався за порадами, як до більш досвідчених і гартованих війною. Тому у нас склалася така взаємоповага, яку ми і досі цінуємо, спілкуємося телефоном, згадуємо службу і дякуємо Богу, що залишилися живі».
Так, певно, що тут не обійшлося без Творця, але, знаємо, що роботу на війні треба виконувати якнайкраще, бо від цього залежить спільний результат і збережене або ні життя. І ще один позитив, на якому наголошував мій співрозмовник — волонтери — ангели на війні. І досі згадує Великдень 2015-го року, коли в бригаду приїхали представники «Заставнівської волонтерської сотні» і привезли пасхальні подарунки — домашню їжу. «Ми ніби вдома побували і отримали неймовірний заряд енергії до боротьби з ворогом.
Коли запитала Андрія про життя після війни, голос пожвавішав, з’явилася помітна усмішка та, наче якесь полегшення… Бо вдома й у селищі його дочекалися. Без проблем повернувся на роботу. Тодішній голова Сергій Піцик все зробив, аби «атовці» отримали землю. Господь подарував воїну ще одну дитину — донечку Єву, якій зараз 4 рочки. Перейшов працювати до райвійськкомату, бо в сільраді, на держслужбі, та ще й коли дружина безробітня, низькою зарплатнею держслужбовця сім’ю не утримаєш. Робота, звісно, подобається, але Андрія дивує синдром війни, який запав глибоко у свідомості багатьох чоловіків.
Ось уже впродовж якогось часу працівникам військкомату не вдається переконати колишніх служивих взяти участь у двотижневих військових зборах на Сторожинецькому полігоні. Згоду дають лише вчорашні «атовці», які і так обізнані у військовій справі. Цих зборів не варто боятися, бо звідти нікого на війну не беруть. Це лише поліпшення боєготовності, якою має володіти кожен справжній чоловік. Ми живемо в державі, яка має сусіда — одвічного ворога. У 2014 тільки через нашу необізнаність у військовій справі втратили багато життів. Повторити ці помилки не маємо права. Вишкіл, насамперд, — це безпека не тільки для держави, але й наших родин, сіл та міст. І друге — це власний приклад для наших синів, у яких також мусимо виховувати відчуття захисту, патріотизму і любові до України.