Світлана СВІТЛИЧНА
Працівники відділень зв’язку нашого району у час карантину виконують надзвичайно важливу соціальну місію, покладену державою, аби кожен громадянин завжди відчував тісний зв’язок зі світом через друковані засоби масової інформації. А ще їх дуже чекають люди похилого, поважного віку, з обмеженими фізичними можливостями та самотні. Не лише тому, що листоноші приносять їм газети і пенсію, старенькі тішаться їхнім візитам, бо це привід поспілкуватися, погомоніти, дізнатися що нового в рідному селі чи місті…
Десять років листоношею працювала ця чудова, життєрадісна жінка — Ніна Гулик із с.Веренчанка, а зараз керівник відділення зв’язку цього села. Крім цього, про пані Ніну дуже позитивно відгукується голова села Володимир Бойчук:
— Понад 7 років Ніна Георгіївна є членом виконкому сільської ради. Її правдиве слово, доречні пропозиції часто впливають на рішення, які приймає виконком. Дуже відповідальна й сумлінна в роботі. Якби таких працьовитих людей було побільше, наше село було б ще кращим…
Що ж, справді, дуже позитивна характеристика молодої жінки-трудівниці, яка за свої 40 років надбала багато добрих справ та, як і кожна людина, мала і досягнення, й випробування.
Народилася у великій, трудолюбивій родині Худиків, де у сім’ї колгоспників Георгія (нині покійний, Царство Небесне) й Марії, виховувалося семеро дітей. Тут змалечку привчали до праці в полі, на городі, біля худоби. Але сини й доньки любили й за книжкою посидіти. Ніна, четверта дитина у батьків, вчилася на четвірки й п’ятірки, але матеріальні умови не дозволяли продовжити після школи навчання в якомусь престижному навчальному закладі. Тож середуща донька одразу ж зі шкільної парти пішла в колгосп. Пізніше працювала на різних роботах у Чернівцях. Коли звільнилося місце в сільському відділенні зв’язку — залюбки трудилася листоношею, а потім оператором.
Але, п’ять років листоношею, і стільки ж оператором не врятували від скорочення, і тому знову — різні роботи в обласному центрі. А два роки тому повернулася в село, на прохання голови В.Бойчука. Тоді саме трапилася загроза закриття сільської пошти, ніхто не хотів очолити її за мізерну зарплатню. Ніна, знаючи із досвіду все до деталей ремесло цієї посади, а ще — добра душа, не могла відмовити Володимиру Дмитровичу, тим паче, робота, все ж, удома, не потрібно нікуди їздити, погодилася очолити колектив сільського відділення зв’язку. Спільними зусиллями — сільрада, пошта зробили все, аби осучаснити ще тоді старого зразка пошту. Ніна трудилася, не покладаючи рук, аби умови для праці були комфортними, і нині це гарна, сучасна установа, де зручно працювати і куди приємно зайти сельчанам.
— Кожна людина, якщо не почуватиметься на робочому місці як удома, завжди шукатиме щось інше. — каже пані Ніна. — Тому затишок має значення. І хоч мої колеги, а це листоноші Марія Колісник, Марія Олівська, Юлія Монюк та оператор Ірина Порушник, зовсім небагато часу проводять на пошті, більше — в селі, все одно ми всі — одна сім’я. Між нами дружба, взаєморозуміння і взаємоповага. Дівчата дуже хороші, їх люблять і шанують у селі. Хоч знаю, листоношам дуже нелегко. Крім газет, мусять рознести пенсію, платежі за електроенергію, газ, а віднедавна і за доставку газу. Отже, побувати в кожній хаті за місячну зарплатню 1500 гривень (0,4 ставки), мало хто погодиться. У нас ще й досі є одна вакансія, бо за такі копійки ніхто не хоче йти сюди на роботу. Прикро, але й за період карантину, коли ми всі ризикуємо, постійно контактуючи з людьми, нам не дали ніякої доплати. Єдиний плюс — ми в селі. Але, щоб утримати сім’ю — цього мало.
Ніна Георгіївна розповіла, що у неї три донечки. Валентина і Ольга — студентки Чернівецького національного університету. Старша здобуває фах історика, молодша — хіміка, а найменша Тетяна ще тільки мріє про професію, бо щойно закінчила 9 класів Веренчанської ЗОШ. Звісно, аби доньки здобували освіту, потрібні кошти. І, як на нинішні часи, немалі, тож чоловік Ніни Іван — заробляє їх за кордоном. Всі нелегко переносять розлуку, але наразі є така потреба.
Водночас моя героїня доволі позитивна людина, намагається свою щирість і доброту передавати іншим людям. Крім професіоналізму і відданості своїй справі, має значення культура обслуговування й інтелігентність, яких Ніні не позичати! Де черпає наснагу? Звісно, в роботі і у дітях, а ще у дворічного онучка Сергійка — втіха й розрада для молодої бабусі.
Знаємо, що Веренчанські дівчата заохочують своїх односельчан передплачувати газету «Голос краю», бо тільки в ній є новини району і нерідко з рідного села, крім цього, багато іншої корисної інформації, в тому числі про медиків села, які нині на передовій з Ковідом-19, воїнів АТО/ООС та інші цікаві публікації. Редакція часопису щиро дякує за це й надалі сподівається на тісну співпрацю. Бо доки існують газети — доти житимуть відділення зв’язку. Хай цей тандем ніколи не закінчується і має взаємне продовження!