С.СВІТЛИЧНА
Віктор Штандер — корінний заставнівчанин, хоча із німецьким прізвищем. Розповідає, що його племінник досліджував походження родоводу і з’ясувалося, що прізвище прадідуся, за часів Австро-Угорської імперії, було Штандар. Типові помилки і нині трапляються, але насправді і Віктор, і вся його родина були і є справжніми українцями. Після закінчення школи, маючи з дитинства потяг до техніки, залишився тут, же у навчальному закладі, працювати водієм. Не дивно, що і армійська служба привела його до автобатальйону. Після армії, оскільки водійська зарплата була низькою (у кінотеатрі — фільмовозом), дослухався до поради служивого у райвідділі міліції, одягнув знову форму. Цього разу — міліцейську. Щоправда, автолюбительську справу не покидав, здобувши фах спеціаліста-автомеханіка у Снятинському сільськогосподарському технікумі. З райвідділу звільнився у 2001 році та працював на різних роботах, знову ж, не зраджуючи технічному ремеслу. 2014 рік, звісно, змінив життя, як і більшості справжніх чоловіків…
— Вікторе Івановичу, з якими відчуттями мінялося Ваше життя тоді, коли явно розпочалася російсько-українська війна?
— Тоді я вже не був призовного віку, тому повістки не отримував, але війна зробила нас молодшими. Щоправда, старшими — за духом. Маючи досвід армійської та міліцейської служби, я добре розумів, що можу хоч чогось навчити молодих, котрі не те, що пороху не нюхали, а елементарно користуватися зброєю та орієнтуватися у військовій ситуації не мали навичок. До міліцейського підрозділу не потрапив, але не відмовився, коли запропонували прикордонні війська.
— Знаючи неоднозначне ставлення до міліцейських, як Вас прийняли у нове оточення?
— Як кажуть, з руками й ногами. Бо мав усі категорії водіння автомобілями. А великовагові вантажівки та ще й з причепами — то була знахідка для бригади. Тим паче, на той час мав певний досвід авторемонтника, що було дуже важливо на війні, де машини часто виходять з ладу.
— Війна, зрозуміло, не звичайна служба в армії. Чи мали час на додаткове навчання, чи, хоча б адаптацію?
— До речі, трохи більше, ніж за тиждень ми святкуватимемо День Незалежності України. Так ось, 23 серпня (саме напередодні свята) 2014 року, рівно п’ять років тому мене зачислили в ОБПК — окрему бойову, прикордонну комендатуру «Буковинські зубри». На жаль, був такий час, що про жодне святкування не йшлося. А вже 21 вересня ми вирушили на Схід України. Нам виписали амуніцію, посадили в машини, мене призначили старшим від техніки. Ми їхали в бік Донецька, за Бердянськом один із несерйозних, молодих водіїв не підготувавши автівку до далекої дороги, «зламався». Треба було залишатися з ним і допомогти з ремонтом. Тоді до мене підійшов командир і, зрозуміло, що добре володіючи моїм «досьє», сказав, що мене просять бути особистим охоронцем одного з генералів. Не обдумуючи, я відмовився. Просто я не для того йшов на війну.
— Можете пригадати перше враження від «бойового хрещення»?
— Напевно, так. Коли прибули на постійне місце дислокації, під Маріуполем, нас поселили, якщо можна так сказати, у підвальних приміщеннях недобудованої лікарні. Форму та зброю видали, а з «харчами» була проблема. Якби не волонтери, не знаю як би виживали. До речі, потрапив туди разом із заставнівчанами — двома Ярославами —Чернецьким та Нестерюком. Коли поруч земляки, набагато легшою є служба. Мої обов’язки — ремонт техніки, яка була доволі зношена, крім цього, постійно під обстрілами, тож навантаження було чимале. Якось, міняючи масло в автівці та перевіряючи піддон (був якраз під машиною), дикий гул градів та дрижання землі, чесно кажучи, вивели мене з рівноваги і то дуже серйозно. Такого в житті ніколи не відчував. Безумовно, було дуже страшно, але ж людина така істота, що швидко звикає до всього. Таких «дублів», ясно що було ще багато, але головне в той момент не розгубитися і знайти надійне місце укриття. Господь був милостивий до мене, хоча побратимів втрачав…
— Як складалися стосунки із місцевим населенням?
— Може мені пощастило, але, на мою думку, там живуть хороші люди. Так, російськомовні, «зомбовані» російською політикою, але були досить прихильні до нас. Поруч із нашим місцем проживання була діюча «швидка» допомога. Коли тамтешній фельдшер Іван дізнався, що я сплю на бетоні, наступного ж дня змайстрував з дощок нари, а його мама передала подушку, матрац, ковдру. Мене назвали своїм сином-захисником. Я з ними й досі спілкуюся телефоном. Не вистачало запчастин для ремонту машин, не було ями. То я помандрував до одного з радгоспів, які там ще є, знайшов автогараж та тракторну бригаду, подружився з хлопцями, які всім, що можливо, допомагали. У магазин, коли заходив і на нашому Буковинському діалекті просив солодощів, старенька бабуся перепитала звідки я. Коли дізналася, що з Буковини, розчулилася, бо вона переселенка з Коломиї. Але виїхати на батьківщину не може… Якось із Івано-Франківської області приїхав фольклорний колектив, радуючи нас українськими піснями. Місцеві серйозно слухали. Коли ж ансамбль почав виконувати «Яблочко на тарєлочке», вони вмить пішли, як кажуть, в «пляс»… Ну що зробиш? Вони на цьому виросли й виховані так… Потрібен час і потрібні ми там зі своєю проукраїнською позицією, щоб щось змінити.
— Пане Вікторе, чим зараз займаєтеся?
— У 2015 році я повернувся у військову частину в Чернівці. У 2017 підписав контракт і мене призначили начальником контрольно-технічного пункту. Автобусом «Богдан» об’їхав чи не всю Україну, перевозячи військових. Нині контракт закінчується. Поправляю здоров’я, лікуюся у військовому госпіталі, маю проблеми із серцем та хребтом.
— Яке Ваше ставлення до нинішньої ситуації у зоні бойових дій та й загалом з так званою ООС?
— Бачте, такого сусіда маємо, що війна була неминучою. Якби не стали на захист там, на Сході, москаль точно був би вже тут, на Заході. Так, якби в 2014 році пішли в наступ і намагалися повернути загарбані території, можливо, нині вже б жили в мирний час. Можливо! А зараз наступ може повернутися повномасштабною війною Путіна. Військова стратегія — надтонка справа, якою мають займатися досвідчені фахівці. Такий досвід уже є. І не тільки, бо й озброєння, й техніка, порівняно з 2014 роком, — набагато потужніші. Немало залежить і від нас, тих, хто нині в тилу. Підтримка військових, розуміння ситуації, небайдужість і, звичайно, Україна в серці!
— Щиро дякую, дорогий воїне, за службу, за мужність, за захист, хай здоров’я відновиться і Господь береже повсякчас!
— Дякую!
