Л.ЛУКІВСЬКА
Українська мова — надійний щит, броня нації, без якої не може бути України. Мова — не просто слова чи окремі звуки, це — голос народу, його серце і душа. Більшість переселенців, які через агресію росії переїхали на Заставнівщину, у повсякденному побуті намагаються розмовляти українською, дослухаються до кожного слова, щоб правильно вимовити, не допустивши прикрих помилок і неточностей. Але не всі йдуть цим шляхом. Розкажу про випадок, який трапився особисто зі мною, і про який не хочу замовчувати.
Днями поралася біля батьківської хати (знаходиться в центрі міста) — прибирала подвір’я. У своїх справах поспішали десятки людей, серед яких були і знайомі, з якими перекидалася декількома фразами. Мою увагу привернула пані років 60, яка, не кваплячись, йшла вулицею і на декілька хвилин призупинилася, почала ретельно оглядати будинок. Російською мовою поцікавилася метражем, комунікаціями, скільки у ньому кімнат, чи у майбутньому продаватиметься? На поставлені запитання ввічливо відповідала рідною мовою. Жінка усе розуміла, але не переходила на українську. Припускаю той факт, що більшу частину свого життя ця людина прожила в російськомовному середовищі, тож відразу важко перейти на державну (звісно, бракує повсякденної практики, але потрібно хоча б намагатися і тим більше, що є така можливість). На моє зауваження, чому вона не спілкується українською, зухвало відповіла, що навіть не намагатиметься і продовжуватиме спілкуватися російською. Я не втрималася і відповіла:
— Зважаючи на трагічні події в Україні, треба поважати державу і місто, в якому ви опинилися, знайшовши тимчасовий прихисток. І треба говорити українською…
Побачивши її міміку, зрозуміла, що мої слова — марні. Повномасштабне вторгнення росії у багатьох прогресивних людях тільки пришвидшило цей процес. І ті особи, які лінувалися розмовляти українською, нарешті зрозуміли, що мова — це могутня зброя у руках народу. Але це не усвідомлювала пані, яка чомусь приїхала на Захід України, а не подалася до своїх східних «друзів», до яких «за захистом» зверталося чимало мешканців Донбасу. Потрібно усвідомити одне, що за російською мовою йдуть російські танки та гармати, гинуть військові, мирне населення, серед яких діти — майбутнє України.
Намагалася на прикладах, цікавих фактах змінити думку у жінки, але її зухвалості та нахабності не було меж. Я людина дуже терпляча і співрозмовниці ввічливо сказала, якщо надумаю продавати будинок, то серед потенційних покупців її ніколи не буде, навіть в тому випадку, коли пропонуватиме чималі гроші. Є цінності, які не продаються і не купляються. А їй варто задуматися про переїзд, якщо вона не усвідомить одного, що потрібно спілкуватися українською. І це має неабияке значення.
Коли впоралася із роботою, зайшла у декілька крамниць — і там «вуха різала» російська мова. Мені на думку спало наступне, якби ці люди перебували б, скажімо, у Польщі, Німеччині, Італії, то за три місяці, на розмовному рівні, вивчили б мову країни, в якій проживають. Бо це необхідність.
Чому на території нашої держави, на практиці не хочуть вдосконалити рідне слово, яке близьке і дороге з перших днів народження? Що ще має відбутися, трапитися, щоб люди нарешті зрозуміли, що без мови не буде України.