С.СВІТЛИЧНА, О.ОСТАПОВИЧ (фото)
Дитинство, школа,радісний сміх, безтурботність, розваги… Саме такі асоціації викликають у найменших жителів будь-якої держави світу, коли в країні панує мир і достаток, спокій і рівновага. На превеликий жаль, Україна не входить до цього, мабуть, численного переліку. Війна дає негативний відбиток на дорослих, але не менше переймаються і наші діти. А національно-патріотичне виховання в нашій країні далеко не теорія та дубляж книжкових героїв, а наповнене непростим реальним змістом.
Саме ось таку методику реального змісту продемонстрували вчителі та учні Юрковецької школи, за безпосередньої активності та участі представників влади села (голова ОТГ В.Шафер, його заступник — М.Смеречанська) та сільського будинку культури (керівник — М.Ємчук). Символічно, що ідейно-натхненне дійство відбулося напередодні 4-єдиного свята — Покрови Пресвятої Богородиці, Українського козацтва, 76-ї річниці УПА та Дня Захисника України. Взаємопоєднуючі три етапи заходу гармонійно доповнювали один одного та переконливо відповідали темі зібрання — «Національно-патріотичне виховання підростаючого покоління».
Перший етап — презентація школи та передсвяткових виставок — художньо-мистецьких витворів обдарованих дітей, другий — семінар вчителів предмету «Захист Вітчизни», третій — відкриття меморіальної дошки (на центральній стіні школи) на честь загиблого в зоні бойових дій на Сході України воїна-односельчанина Миколи Соловія. Забігаючи наперед, варто зазначити, кожен із етапів — акцент на цікавих фактах історії України та рідного краю, а ще результат великої праці — вчителів та учнів. Яскраві приклади нормативів 1 етапу — читання відповідної літератури, «живі» зустрічі-спілкування з бійцями-односельчанами, акції милосердя та доброчинності — у сучасних мультимедійних презентаціях педагогів-організаторів Добриновецької та Юрковецької шкіл — Г.Осадчук і Т. Фарбатюк та вчителя предмету Захист Вітчизни» Д. Купровського. Народно-художня родзинка — виступи фольклорного колективу дорослих юрківчан тамтешнього БК та старшокласників школи.
Безумовно, найбільш вражаючий, водночас тривожно-насичений — третій етап заходу. Виконання головної пісні держави, хвилина мовчання, квіти — до меморіалу — традиційні атрибути, але невід’ємні та потверджуючі нашого національного духу. Воістину, як писав В.Симоненко, «козацька кров пульсує і гуде» та повстанський дух «оунівців» живе у наших хлопців-українців, котрі одні з перших, отримавши повістку на мобілізацію, не роздумуючи, поїхали на Схід. Таким був і Микола Соловій…
Пішов на Схід, та повернутись обіцяв,
Я пам’ятаю, як гуртом ми проводжали
Тебе в АТО, а ти сміявся та не знав,
Що там, на небі, вже для тебе готували…
Слова ведучих Т.Фарбатюк та Д.Купровського проникають до самої глибини душі, проймаючи і дорослих юрківчан, які прийшли на зібрання, і навіть найменших — вишикуваних на шкільному подвір’ї дітлахів, котрі застигли у мовчанні, низько схиливши голови…
Народився, навчався, служив, працював, воював, загинув… Коротке шестислів’я у ще коротшому ЖИВ не зрівняти зі ще надто маленьким відрізком радості білого світу, бо не допрацював, не до любив, не до дружив… Друзів мав не так багато, зате справжні — його однокласники — І.Федорович, Я.Сірман, І.Фарбатюк подбали, аби меморіальна дошка з його світлим образом височіла на стіні школи (вартість матеріалів профінансувала сільрада). А право відкрити дошку надали побратимові, учаснику бойових дій Ю.Побіжану та найріднішій людині на світі, у якої ось уже декілька років очі ніяк не висохнуть від сліз — мамі Марії Миколаївні. Впродовж усього дійства найважче було спостерігати саме за мамою, душевна рана якої ніколи не загоїться, та за батьком Миколи — Іваном Дмитровичем, який постійно ховав чоловічу сльозу… Лише тремтячими руками підтримував дружину. Та чи могло бути інакше, коли вихованці навчального закладу чи не кожну художню композицію наповнювали змістом втрати дорогої для кожного людини. Воістину — у сльозах родина — сумує село… Варто віддати належне організаторам зібрання, котрі блискуче підготували захід, справді вклали душу у кожен номер і відтворили біль і жаль великої втрати, на перший погляд, звичайного хлопця,а насправді Героя… А композиція «Пливе кача…», «Як я малим збирався навесні…» перевеслом туги виводила з рівноваги навіть найсильніших — учасників бойових дій, військових побратимів Миколи… Освячення меморіалу, яке звершив настоятель храму Святого Дмитрія о.Петро — символ нашої духовної єдності — нині сущих і тих, хто поклав за нас своє життя, а ще — незабутності, бо «Героїв України пам’ятають всі віки».
«Герої не вмирають і не вмруть», «неприпустимо, що наші славні воїни повертаються до нас меморіальними дошками…», «дякуємо за подвиг сина матері», «найважче було сказати мамі про те, що син став героєм, отже, він житиме вічно…», « віднині Микола своїм світлим поглядом проводжатиме до школи кожного учня», «вибачте нас, тату і мамо Героя, що впродовж багатьох років не розпізнали ворога, який забрав життя вашого сина…», «істинна віра в Бога, може принести мир на нашу землю…» — це лише окремі фрази, навпіл із болем, які звучали з уст гостей урочистостей — голови райдержадміністрації Ю.Кітаря, начальника відділу освіти Юрковецької ОТГ Я.Котика, старости села М.Смеречанської, директора школи В.Влайко, депутата облради С.Масловської, жителя села Я.Геця.
Герої не гинуть, герої живуть у піснях… Талановиті юні юрківчани виконували їх велично, спізвучно із подвигом славного земляка.
Тож схилімо ще і ще раз голови перед пам’яттю тих, кому маємо завдячувати за своє життя.
Слава Україні! Героям Слава!