Л.БАЛАНЕЦЬКА
Аніматор — людина-свято, яка дарує гарний настрій, позитивні емоції. Ця професія дуже цікава, насичена, специфічна, складна і водночас навіть відповідальна. Щоб відчувати себе в цій справі легко і отримувати від неї море задоволення, треба бути надзвичайно творчою і активною особистістю. Представникам цього фаху доводиться багато танцювати, співати, бути першими в спортивних іграх, розігрувати нескладні театральні етюди, сценки, бути клоунами, імпровізувати, зацікавлювати, приваблювати глядача.
Про представницю такої унікальної професії, свою землячку, чарівну Людмилу Ільченко мені й хочеться розповісти нашим читачам. Ця витончена пані народилася у м.Лисичанськ (Луганської області), де і проживала до семи років. Після розлучення батьків, з мамою Мирославою (дівоче прізвище Галяревич) і братом Артемом повертається на її малу Батьківщину, до смт.Кострижівка. Тут переступила поріг місцевої школи. У чарівний дивосвіт Країни Знань її повела перша вчителька Світлана Піцек. У старшій школі класними керівниками були Тетяна Клубніцька і Ярослав Флорескул (нині покійний). Закінчивши Кострижівську СШ, талановита дівчина вступила до Чернівецького училища мистецтв ім.С.Воробкевича (режисура видовищно-театральних заходів). Коли навчалася, часто брала участь у різноманітних заходах (з участю аніматорів), які відбувалися у школах. Три роки підряд виконувала роль «Баби Яги» на Новорічних ранках, які відбувалися на Соборній площі м.Чернівці. Діткам так полюбився цей персонаж своїм шармом, креативністю, розкутістю, прихованою добротою, що чимало сюди приходило, щоб поспілкуватися, ближче познайомитися із казковою героїнею, навіть й сфотографуватися…
Перший запис у трудовій книжці пані Людмили — Кострижівський Будинок культури (художній керівник). Згодом талановита дівчина переїжджає до столиці України, де продовжує навчання (заочна форма) у Київській Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Працює у приватних дитячих театрах, де була і режисеркою, і акторкою, і сценаристкою. За 2 дні до початку війни з росією офіційно працевлаштувалася культорганізатором у ЦДЮТ Деснянського району м.Київ. Нині доводиться працювати дистанційно.
До Кострижівки, рятуючись від обстрілів, які будь-якої хвилини могли стати фатальними, приїхала з одним невеличким рюкзаком. Щоправда, Новою поштою зуміла переправити дещо з костюмів і аніматорських реквізитів, що застосувала на Великодньому святі у селищі, куди приїхало чимало вимушених переселенців, яким війна одним розчерком перекреслила і змінила життєві плани.
— Мені подобається працювати з дітьми, які дуже тонко відчувають схильність аніматора, його настрій, емоції і бажання бути веселим і веселити оточуючих, — каже Людмила Ільченко. — Вони випромінюють неабияку енергетику та емоції, щирі, привітні, радісні та зовсім безкорисливі. Від них щоразу дізнаєшся багато чогось нового, потрібного і цікавого. Ви собі навіть не уявляєте, який це величезний потенціал і багаж знань. Аніматор, це не лише якийсь казковий герой, цікавий персонаж з того чи іншого твору, а головне — найкращий друг для дітвори.
— У вас, як аніматора, дуже цікаві і дивовижні костюми. Як вони з’являються у вашому гардеробі?
— Здебільшого шию сама, проявляючи фантазію, уяву. Якщо є можливість, то й купую, вносячи якісь зміни і корективи. Чимало аніматорського реквізиту у мене залишилося у Києві, який хочу переправити до Кострижівки. У селищі планую організувати захід до Міжнародного дня захисту дітей.
Великий плюс у професії аніматора, заряд доброї енергії — радісні, щасливі обличчя діток і їхніх батьків. Це і хобі, і одночасно важка праця, яка передбачає колосальну віддачу енергії, володіння певними навичками, а головне — любити, розуміти і шанувати людей, які це відчувають з перших хвилин зустрічі. І якщо дотримуватися цих принципів і правил, тоді свято відбудеться на славу, гарний настрій і позитивні емоції усім гарантовані. До зустрічей!