С.МАСЛОВСЬКА
Упродовж майже двох тижнів світ обговорює жахливу трагедію, яка трапилася внаслідок авіакатастрофи українського літка в Ірані. Насправді трагічний ланцюг подій розпочався ще 31 грудня, коли сталася спроба нападу на посольство США в Іраку. Адміністрація президента Трампа жорстко відреагувала на наміри й ліквідувала головного, на його думку, винуватця, генерала Сулеймані, за що Іран пообіцяв помсту. Світ заговорив про нову війну після запуску Іраном 10 ракет по двох американських базах в Іраку. І ось на тлі цих подій Іран збиває пасажирський літак Міжнародних авіаліній України (МАУ), в якому гине 167 пасажирів і 9 членів екіпажу. Наша держава прощається з 11 загиблими в авіатрощі. Америка першою озвучила передбачення, що літак збив Іран. Реакція керівництва нашої держави, як завжди, занадто запізніла і млява… Ми просто дуже різні, скаже сучасний обиватель, клеймо «радянський» багато років гальмує різні процеси.
А тим часом країни «дикого» Заходу й Америки будували демократичне суспільство, у центрі якого завжди була ЛЮДИНА та її захист. В результаті, як це не прикро визнавати, ми й досі пасемо задніх як у політиці, так і в економіці, відстаємо й у гуманітарній та інформаційній сферах, бо ж досі триває гібридна війна з Росією, а, отже, — й за рівнем життя народу.
Саме через те, що реформи розтягуються на десятиліття, нестабільність та зубожіння тривають, найбільш відчайдушні, починаючи з 90-х років і досі прокладають собі дорогу в інші держави. Ми вже знаємо приклади життє-працевлаштування наших співгромадян в Італії, Німеччині, Греції, Чехії, Польщі (особливо останні 2 роки), але є й такі, хто зважився виїхати за океан. Чого чекала від Америки моя співрозмовниця, чи досягла того, чого хотіла, чи насправді так солодко в США, чи не хворіє на «ностальгію» і зрештою чи не шкодує про те, що зробила майже 20 років тому? Про це в інтерв’ю з колишньою чернівчанкою, кандидатом математичних наук, Оленою Волянюк.
— Пані Олено, Ви працювали викладачем Чернівецького національного університету, готувалися до написання докторської праці, знаю, що наука то була Ваша улюблена справа. Які мотиви спонукали на такий різкий злам долі?
— Економічна нестабільність у державі все частіше спонукала до роздумів: чому ми так довго топчемося на місці? Відсутність перспективи для молоді диктувала щодень одне й те ж запитання — що нас чекає завтра, на яке не було відповіді. Тоді дуже багато молоді захоплювалися так званою Грін-картою. Це як лотерея. Ми з чоловіком спробували відправити свої документи і обоє отримали згоду на переїзд до Америки. Ще якийсь час вдома вчили англійську мову, до речі, яку в Штатах треба було перечувати, бо американська й англійська дуже відрізняються, готували себе психологічно і, придбавши квиток, полетіли за океан.
— Які Ваші перші відчуття на американській землі?
— Щось на зразок того, як почувається сільська людина на вулицях Києва. Та навіть це порівняння неспівмірне. Страшенний шум, багаторядний потік машин, суєта і… розгубленість. Дуже важко згадувати перші американські кроки, бо разом із чоловіком пройшли через розпач, страх, безпомічність. Спочатку жили в Греко-католицькій церкві, і водночас шукали роботу. Звісно, треба було переступити через себе, аби погодитись працювати прибиральницею в перукарні, але іншого виходу не було. Одного разу бухгалтер салону захворіла і не було кому зробити фінансовий звіт, я наважилася повідомити власниці, що є математиком, тому спробую розібратися у цифрах, аби якось врятувати ситуацію. Впоравшись зі звітом, моя шефиня так і сказала: «Тобі треба йти вчитися, бо з українським дипломом ти на нормальну роботу не влаштуєшся». Тобто моя кандидатська нікому там не потрібна. Отож я працювала і водночас вчилася. Що цікаво, у навчальних закладах ніколи не питають, з якої причини не виконав те чи інше завдання. Погано вчитися просто не вигідно, бо час — це гроші. А їх у Америці кожен рахує. Тому там немає «спеціалістів», котрі нічого не вміють. Кожен є тим, ким він є насправді. Навчання мені давалося легко, та все ж, зізнаюся, були такі моменти, коли хотілося все кинути і вернутися додому. То була не просто ностальгія, а відчай. Якщо хтось думає, що закордон — то солодке життя, глибоко помиляється.
— Коли ситуація більш-менш стабілізувалася, ви забрали до Америки сина Богдана. Як дитина адаптувалася в новому соціумі?
— Дуже швидко, не те, що ми, дорослі, засвоїв мову. Школи тут триступеневі. У кожному навчальному закладі — свої порядки, але спільне для них — високий рівень безпеки. Територія огороджена, при вході — поліція. Чужий ніхто не зайде. Навчання платне, але є й державні школи. Богдан дуже добре вчився та серйозно займався спортом, тому коли вирішив стати військовим, ми намагалися переконати обрати будь-який інший фах, бо служба в НАТО для нас, українців, морально неприйнятна. Але син вирішив по-своєму і ми не сміємо заперечувати. В Америці дітям дають набагато більше самостійності, ніж в Україні. Зайвої опіки над дітьми, після 18 років там ніде немає. Зараз він — офіцер Американської армії. Хоч служить від штату Північна Кароліна, де живемо, недалеко, завжди за нього дуже хвилюємося. Влітку він проходив свого роду вишкіл у джунглях, восени перебував у країнах Європи, як військовий-миротворець. Думали, що його відпустять на якийсь час в Україну, але оскільки на Сході йде війна, задля його ж безпеки такі відпустки не передбачені.
— Пані Олено, Ви давно придбали приватний будинок, маєте з чоловіком доволі пристойну роботу, всього цього досягли важкою працею. Зараз цілком задоволені своїм життям?
— Будинок в Америці купити нескладно, хоча, якщо з присадибною ділянкою, то це недешево. Тому ми взяли кредит на 20 років під 3 відсотки річних і через три роки вже повністю виплатимо всю суму. Ми з чоловіком працюємо на підприємстві з будівництва та ремонту доріг. Я — керівник фінансового відділу, Ігор — майстер доріг. Заробітна плата в мене — середнього американця — близько 2-х тисяч доларів на місяць. Ми не багаті, але й не вибагливі. Оскільки торкнулися теми доходів, зазначу, що в податковій інспекції ведеться книга доходів кожної сім’ї, свого роду декларація, яку не обов’язково перевіряти, майже все на чесному слові. Але мало кому спадає на думку приховати свої доходи — це найважчий фінансовий злочин. Ще тут стимулюється повідомлення, як кажуть, «сусід на сусіда». Ми одного разу намагалися спалити опале листя, то пожежна машина приїхала за декілька хвилин, переконавшись, що ми і сусіди в безпеці — повернулися назад. Маємо невеличку присадибну ділянку, куди чоловік завіз з іншого місця трохи більш-менш родючої землі (бо була суцільна жовтяниця), вирощуємо на грядочках помідори, огірки, баклажани, є малина, суниця, смородина. До нас на садибу часто «заходять» у гості з лісу косулі. Снігу в нашому містечку майже ніколи не буває. Якщо ж випаде, то нас попереджають у день снігопаду про те, що на роботу не йти — це небезпечно для здоров’я і життя.
— До речі, про те, як у Америці працює медицина?
— Певно, всьому світові відомо, як американець береже своє здоров’я. Саме тому тут великого значення надають здоровому способу життя, спорту, раціональному харчуванню, активному відпочинку. Існує дуже багато видів страхування свого здоров’я — від щоденних візитів до лікаря до страхування на випадок операцій. Це дуже вигідно, бо лише один візит до медзакладу на консультацію коштує 50-100 доларів, а перебування в госпіталі – від 800 до 2,5 тисяч доларів за добу. Таке не кожному по кишені, а життя багате несподіванками. Тож краще викласти 5-6 тисяч на рік за поліс і знати, що коли доведеться робити операцію вартістю, скажімо, 100 тисяч доларів, то доплачувати не треба буде.
— А якщо людина втратила свідомість на вулиці, чи буде надана кваліфікована допомога?
— Можете у цьому не сумніватися! За останнім словом науки вам допоможуть і навіть звичайному жебракові. На першому місці тут обов’язок, людяність, милосердя. Але розрахуватися (за відсутності страховки) треба буде. Тому люди тут не чекають, коли захворіють. Раз у рік проходять повне медичне обстеження зі здаванням усіх аналізів тощо, виявляють хвороби, так би мовити у зародку. Так, Америка славиться своїми фаст-фудами, але це для слабких духом. Бо їжа у нас завжди дуже свіжа і якісна, до речі, дуже чиста, кришталева вода. Більшість рахує калорії, займається спортом, тому американці — зазвичай, здорова нація і живуть значно довше, ніж українці.
— До слова, розкажіть будь ласка ще про соціальні гарантії в старості.
— І чоловіки й жінки починають отримувати пенсію в 65 років. Державна пенсія за старістю — однакова — 540 доларів у місяць. Зазвичай американці впродовж життя роблять відрахування в недержавні пенсійні фонди. Якщо ж на рахунку в пенсіонера мало грошей, він отримує безкоштовну медичну страховку. Але, як кажуть самі американці, для того, щоб у старості боротися з хворобами, потрібно мати чималі заощадження. Окремі кажуть, близько мільйона, аби мати спокійну старість. Турботу про інвалідів назвала б надзвичайною. Ця категорія в Америці живе цікавим повноцінним життям і захищена державою як ніхто. Ще хотілося б декілька слів про відпустки. Американці дуже дорожать своєю роботою, а втратити її можна дуже швидко. На твоє місце завжди хтось чекає. Отже, на відпустку маю в рік два тижні. Але кудись поїхати відпочити не завжди вдається, бо цей час залишаю для того, щоб поправити здоров’я. Лікарняних в Америці немає. Тому завжди у всіх ЗМІ на робочих місцях закликають до профілактичних методів — активного способу життя та здорового харчування.
— Пані Олено, знаю, що ви дуже вболіваєте за Україну, у колі своїх однодумців зустрічаєтесь і передаєте фінансову допомогу для поранених у російсько-українській війні бійців. Яке ваше бачення нинішньої ситуації в нашій державі?
— У нашому штаті проживає дуже мало українців. Але коли почалася війна на Сході України, ми мобілізувалися і часто передавали великі суми грошей на війну. Зараз той запал, звісно, знизився. Є благодійна організація діаспори штату, представники якої час від часу збирають кошти, речі, ліки для потреб бійців, а також для хворих діток України. Інколи приїжджають до нас артисти з України з благодійною місією, ми допомагаємо як можемо. Недавно у нас виступала Оксана Муха, на її концерт прийшли близько 100 людей, ми тоді зібрали понад 20 тисяч доларів, гарно поспілкувалися, вона розповіла нам про «Заставнівську волонтерську сотню», на запрошення якої виступала з благодійним концертом у вашому райцентрі. В Україні новий президент, про якого в Америці майже ніхто не говорить. Ми з Ігорем цікавимося, якщо не сказати більше, бо практично живемо політикою України, ретельно стежимо за всіма подіями. Коли чуємо випадки про наміри здачі національних інтересів чи висловлювання на кшталт «какая разніца какой язик» або «не має значення назва вулиці», а фраза Портнова про те, що за запитання «чий Крим?» він пропонує, вибачте, бити в морду…», взагалі ні в які рамки не влазить… Це дуже боляче сприймати. Як я сказала, тут мало українців, але ми хоча б на окремі свята зустрічаємося в Греко-католицькій церкві, орендуємо там приміщення, молимося, за можливості святкуємо наші національні та релігійні свята — День Незалежності, Великдень, Новорічно-Різдвяні (приносимо дома приготовлені наші українські страви), згадуємо дитинство, молодість, обговорюємо проблеми і, безумовно, душею рвемося в Україну. Але тут житло, робота, сім’я, син, за якого завжди в тривозі, бо вже через декілька місяців його можуть відправити в Ірак… Нам залишається молити Бога за його здоров’я, життя і вірити, що все у нас буде добре.
— За багато років ви знову ступили на рідну землю, знаю, лише на декілька днів… Що кинулося у вічі?
— Сірі тони, на жаль, за 19 років не змінилися на інші барви. Чернівці не прибрані, дороги погані, і люди не радісні, заклопотані, навіть злі. Бабусі на тротуарах продають молоко, сир, яблука… Як 20 років тому… Мало посмішок, оптимістичних облич. Разом з рівнем життя повзуть униз інтереси і культура. До речі, продукти харчування в Америці дешевші, одяг у вас теж — не дуже хорошої якості при абсолютній неспівмірності зарплат. Все ж головною причиною вважаю війну на Сході України. За 28 років незалежності мали б піти однозначно вперед.
— Що побажаєте своїм землякам на початку 2020 року?
— Не падати духом, бути українцями, які вміють захистити свою гідність. А ви це довели у 2013-2014 роках і це роблять наші воїни біля російсько-українського кордону. Ви однозначно наближаєте кращі часи, які мусять настати. Не може, не має права країна в центрі Європи, та ще в оточенні розвинутих держав бути країною третього світу. Ми, українці з-за океану, віримо у вас, в Україну!
— Щиро дякую за інтерв’ю!